15 жовт. 2022 р.
Продовжуємо цикл публікацій пов'язаних з розвитком харчової промисловості
Цукрове виробництво, за історичними даними, розпочалося в Україні в 1830 році в м.Сміла Київської губернії (нині Черкаської). Перший цукровий завод представляв собою плетену будівлю, обмазану глиною. Працювали на цьому виробництві селяни-кріпаки. Процес цукроваріння був повністю ручним. Через 10 років на Україні вже нараховувалось 20 заводів.
Заводи того часу належали поміщикам і входили до їх особистого господарства, до того ж вони були з надзвичайно примітивним обладнанням, кожен з них виробляв не більше 1 тисячі пудів на рік. Після падіння кріпосного права домашні цукрові заводи вливаються в капіталістичну систему. Покращується технологія цукроваріння, запроваджується машинне обладнання. Підвищується продуктивність праці, що дає свої результати. Так, наприклад, якщо за кріпацтва один робітник виробляв в середньому всього 33 пуди цукру за рік, то вже в 1890 році - 223 пуди.
Влада кожного періоду правління визнавала виключну роль цукрової галузі в системі господарства. За часів Української Народної Республіки (УНР) так стояло це питання: “Україна зобов’язана віднестися до своєї цукрової промисловості особливо дбайливо й обережно. Цукроварна промисловість самою природою віддана Україні в замін золотої валюти” (Чопівський).
На засіданні Малої ради 9 грудня 1917 року розглядається ряд фінансових законопроектів, визначається державний скарб, джерела його поповнення:
“Всі державні податки і прибутки, які на підставі існуючих законів збираються на території УНР, визнаються прибутком державного скарбу”. До державного скарбу відносилася і цукрова галузь. Цукрову монополію на території УНР введено з 1 листопада 1917 року і визнається “виключним правом Державного скарбу УНР”.
Добре це усвідомлювала і радянська влада з самого початку свого утвердження в Україні. У книзі “Почему национализирована сахарная промышленность?”
подаються висновки: “Свекло-сахарная промышленнсть есть народное достояние величайшей ценности. Продукты свекло-сахарного производства являются народным капиталом, который может служить для обмена на разные товары с другими странами и дает государству значительный доход”.
В лютому 1919 року Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України приймає Декрет “О национализации сахарной промышленности”. За інформацією газети “Известия” за 2 квітня 1919 року на засіданні Всеросійської Ради народного господарства було прийнято рішення про переведення в Україну Головного Цукрового Комітету (Головцукор) в якості центрального виробничого органу для України та Росії. В Росії організовуються відповідні відділення Головцукру.
З метою урегулювання взаємовідносин різних органів, які займалися розподілом цукру в Україні, Наркоматом державного контролю була скликана міжвідомча нарада за участю представників всіх заінтересованих відомств. Було прийнято рішення, що питаннями виробництва цукру займається Головцукор, а розподілом цукру та продуктів цукроваріння та вивозом цукру за межі України займається Наркомат продовольчих справ.
В зв’язку з цим було переглянуто питання фінансування української промисловості в цілому, і цукрової промисловості, зокрема. Українській Раді Народного Господарства та Головцукру запропоновано відпустити на потреби цукрової промисловості асигновані 500 млн. крб., до часу подання повного кошторису. Цікавий факт з історії цукроваріння знайдено в “Экономическом журнале” за 31 травня 1919 року. Наркомат продовольства виходить з пропозицією до Вищої Ради Народного Господарства (ВРНГ) про нарощування випуску пресованого цукру замість цукру-рафінаду. Такий метод, за висновками Наркомпроду, більш економічно вигідний, поскільки виключаються витрати на доставку піску на рафінадні заводи, витрати на паливо, фактичні втрати піску при рафінуванні, при перевезенні тощо. 30 січня 1920 року приймається Декрет, відповідно до якого все майно та інвентар цукрових заводів передається Головцукру, а цукрові буряки – найближчому цукрозаводу.
В лютому 1928 р. на засіданні Економічної Наради було розглянуто пропозицію Держплану “Про притягнення селянських коштів до кооперативної цукрової промисловості” і визнано за доцільне “притягти для зміцнення кооперативної цукрової промисловості кошти безпосередньо від селян-плантаторів у формі цільової позики з тим, щоб ця мобілізація селянських коштів для кооперативної цукрової промисловості провадилась виключно через мережу низової кооперації (бурякової та сільсько-господарсько-кредитної )”. В зв’язку з цим було доручено Всеукраїнській Раді розробити пропозиції з умовами роботи кооперації та передбачити пільги для селян позичальників і гарантувати їм можливість негайного повернення позичених коштів”. Ці пропозиції повинні бути погоджені зі статутами кооперативних організацій. Статут українського кооперативного цукрового товариства “Укрсельцукр” входив до реєстру кооперативних установ Наркомторгу і зареєстрований 13 серпня 1924 року. В Статуті вказується основна мета діяльності “Укрсельцукру”: “З метою експлуатації кооперацією цукроварень на Україні, організації збуту виробництва цих цукроварень і піднесення сільського господарства в районі кооперативних цукроварень, а зокрема, цукробурякової культури. Для здійснення цієї мети “Укрсельцукр” мав право орендувати й улаштовувати власні цукроварні з підсобними до них підприємствами, господарствами і землями; орендувати земельні ділянки під цукрові плантації, культивувати цукрові буряки та інші сільськогосподарські культури”.
Матеріал підготовлено на базі історичних документів Центрального Державного архіву вищих органів влади та управління, Державної архівної бібліотеки:
Закон про фінансування цукрової галузі (1918 р.)
ЦДВО, ф. 1064, оп. 1, спр. 13, с.74-76
Почему национализирована сахарная промышленность? /Совет Народного Хозяйства Украины. К., 1919.–20 с. – (Библиотека рабочего и крестьянина. №1)
Чопівський І. Цукрова промисловість на Україні. К., 1918. –35 с.